В армії служиш державі, а в монастирі – Богу

Хто в армії був,

Той може гордитись.

А той, хто не був –

Долі поклонитись.

Ми живемо у ХХІ столітті – в часи дуже неспокійні, скрутні. У всьому світі відбуваються заколоти, конфлікти, теракти і вже триває війна у Іраку. Якщо над усім цим замислитись, то стає моторошно і розумієш, що грядуть останні часи, що нам потрібно безнастанно молитися, рятувати наші душі. А чи можемо ми сподіватись на те, що наша країна, наша армія хоч якось турбується про спокій своїх громадян?Що таке сьогодні військова служба? З цього приводу ми вирішили взяти інтерв’ю у члена нашого братства, який нещодавно залишив лави ЗСУ – Збройних Сил України, Дмитра Яковлєва.

– Дмитре, чи примусово Ви пішли до армії? Якщо ні, то з цікавості чи, як сказано у Конституціїї України, виконуючи “священий обов’язок перед Батьківщиною”?

– Відверто кажучи, я взагалі не мав бажання іти до лав Збройних Сил України. Але мусив змиритися і тому поклався на волю Божу. Взяв у священика благословення і вперше пішов до військкомату. Звичайно, була цікавість, як і у кожного молодого хлопця – а як там, а що там? Тим більше, що я чув багато розповідей про армію, і хороших, і не дуже втішних. Тому вирішив сам спробувати, якщо на те воля Божа. Після першого ж походу до військкомату у 17 років я переконався, що придатний до служби. Тому вирішив, що віддати півтора року свого життя державі – це мій обов’язок. Якщо сам преподобний Сергій, ігумен Радонежський, благословляв іноків на війну, то, напевно, і я мушу служити. Призвали і забрали мене до армії у травні 2001. Від самих дверей військкомату відчував на собі підтримку Божу. Спершу я потрапив на обласний призовний пункт, куди звозять призовників з усіх районів. Там усі призовники очікували свого розподілення по частинах. Почувши своє прізвище, я підійшов до хлопців, чиї прізвища уже назвали. Через кілька секунд до нас наблизився капітан і сказав, що він з Мукачева (Закарпаття, 250 км від Львова) і забирає нас туди. І чомусь я відразу відмовився – сказав, що не бажаю їхати до Мукачева. Капітан відніс мої документи назад і мене відправили з іншою групою. Як потім виявилось, я потрапив у частину особливого призначення військ ППО (протиповітряної оборони) до Володимира-Волинського. Взагалі, до самого кінця служби я відчував Божу допомогу, ніби Господь водив мене.

– А як Ви ставитесь до проводів в армію і чи були вони у Вас?

– Як віруюча людина, можу сказати, що ніяких “випровадин” не робив. Посиділи в неділю за столом у вузькому колі – з друзями та рідними, а у понеділок – до війська. Але про проводи багато начувся та й набачився ще на призовному пункті. По-перше, усі або п’яні, на ногах ледве тримаються, а деякі і не тримаються, або з похмілля – держаться за голову, щоб не розлетілася. Цілими кортежами проводжає уся рідня – пісні співають і того, вже і так ледь живого, хлопця підкидають, цілують і заливають, і заливають самогоном. Ну де ж таке може бути? Як віруюча людина я не тільки не міг собі цього дозволити, а й не бачив у цьому необхідності. Тим більше - стільки коштів, які можна було б використати на майбутнє солдату, йде марно!

– Кажуть, у всьому житті перші кроки є найважчими, а якими вони були у вас, коли Ви потрапили до лав Збройних Сил України?

– Так, перший період служби звичайно найважчий, але його межі важко визначити (півроку, місяць і т.д.). Це залежить, по-перше, від ставлення до тебе твоїх співслужбовців усіх призовів, а також твого ставлення до служби. Кажучи термінами армії, ставлення до служби – це як швидко ти “зрозумів службу”. Солдат починає розуміти її і пристосовуватися до неї. Але буває і так, що він може якогось наказу не виконати, сховатися від роботи, перекинути свою роботу на слабшого, як фізично, так і морально, і при цьому знати, що йому нічого за ці правопорушення не буде.

Спочатку солдат проходить “карантин”, тобто місяць-півтора до прийняття військової присяги. “Карантин” полягає у відокремленні від старших призовів та інших привілеях: тебе не забирають ні на які роботи – просто вчишся ходити строєвим кроком, вчиш статут і т.д. “Карантин” я проходив у місті Ковелі в частині зенітно-ракетних військ ППО. Наша частина була дуже маленька, тому не було можливості проходити карантин на місці. Не знаю, як для кого, але для мене найбільше проблем було з одним – це фізична підготовка. Справа у тому, що, коли я ішов в армію, я важив 113 кг. Звичайно, бігати кожен день по 3 км я не міг, тому після першого-другого кілометру падав. Мене піднімали мої співслужбовці і бігали зі мною на плечах. На щастя, вони усі були з одного зі мною призову, тому від чистого серця допомагали мені у вирішенні цих проблем. Через місяць-другий бігав 3 км сам. Зараз пробігаю 5 км без зупинки і не відчуваю особливого навантаження. Якщо вас цікавить, скільки ваги я скинув в армії, то скажу, що коли я приїхав додому у відпустку, я важив 75-80 кг (до відпустки я провів у армії 9 місяців). Демобілізувався з вагою 90 кг. Просто у перші місяці всім важко з харчуванням, тому перші півроку скидаєш вагу, а останні півроку її набираєш.

Після карантину ти виконуєш усі поставлені тобі завдання швидко, якісно, не обговорюючи їх. Вистачає одного окрику: “Солдат!”. А надалі все легше і легше.

– Який військовий обов’язок у Вас був, чим Ви займалися в арміїї?

– Після “карантину” я був призначений на посаду механіка-телефоніста. Вивчав будову військових телефонів та телефонних мереж. Також займався комп’ютером та багатоканальним зв’язком (Інтернет). Не пройшло і півроку, як мене перевели на посаду оператора. За мною був закріплений радіоприймач КХ-діапазону та комп’ютеризований радіоприймач. Моїм завданням було безперервно спостерігати за… Ой, ледве не розповів військову таємницю. Всю свою службу я ніс цілодобове бойове чергування позмінно, тобто 6 годин – бойове чергування, 2 години – вільний час, а 4 години на сон.

– Багато хто знає, що служба в армії є досить важкою, тому там повинен бути послух і смирення. А чи можна за цими вимогами порівняти армію з монастирем?

– Звичайно, армія – це не просто школа послуху. В армії і у монастирі ритм життя майже однаковий. Одразу ж після сну в армії зарядка, у монастирі – молитва; вдень в армії служба, у монастирі – послух; ввечері в армії фізична підготовка, у монастирі – служба. Людину багато чого вчить як армія, так і монастир. Вони її змінюють як фізично, так і духовно, змиряють, дають багато корисного у майбутньому. Лише одна значна відмінність – в армії служиш державі, а в монастирі – Богу.

– Що Вам в армії найбільше сподобалось і який період найбільше запам’ятався?

– Говорячи про найкращий період мого служіння в армії, важко згадати щось конкретне. Поки ти в армії, ти ніби живеш якимось іншим життям. На кожному етапі є щось цікаве, незабутнє і неповторне. Але, напевно все ж таки найкращий період – це “дембель”, “золоті дні”, про які мріє кожен солдат. В цей час можна дозволити собі трохи розслабитись, не виконати деякі накази, не піти на зарядку, відмовитись від деякої роботи… Проте, хоч це і є один із найлегших періодів, найлегший він тільки фізично. Морально в останні дні служби надзвичайно важко: всіма думками ти вже дома, з родиною, з друзями, з близькими тобі людьми і, звичайно, з дівчиною, яка на тебе чекає.

Інтерв’ю підготувала
Олена Килимник,
м.Львів