Свято Запорізьких козаків

Свято Покрови Богородиці, як ми знаємо, вшановувало Запорізьке військо. На честь Покрови пресвятої Богородиці завжди влаштовували церкву в Січі, це свято мало для козаків подвійне значення: під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі; під покровом Приснодіви вони залишалися нежонатими і свято виконували головний девіз свого життя-захист православної віри. А захищати її було від кого - як від ляхів-католиків, так і від татар та турків, що сповідували іслам. Отож релігійні почуття у козаків між двома вогнями ніколи не згасали. Спонуковані ними, запорізькі воїни двічі на рік у мирний час вирушали пішки “на прощу”, тобто вклонятися святим місцям у монастирі: Сатарський, Мотронинський, Києво-Печерський , Межигірський, Лебединський, Мошенський: першого разу восени , у вересні і жовтні, після звичних літніх занять, другого разу перед постом на масницю. В останньому випадку побожні залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і протягом цього часу постилися , сповідались і причащались. Святість чернечого життя і усвідомлення всієї марноти власного життя в Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в цих монастирях і навіть іти у відомі монастирі далеких країн - грецький Афон і молдавську Драгомирну “где большая часть монашествующих была от российского роду , наипаче-же от православно-именитыя страны запорожския”. Іноді в монастирі приходили козаки, що мали на те особливо важливі причини, наприклад, коли давали обітницю послужити Богу й ченцям за врятування свого життя від явної смерті.

У “Тератургімі києво- печерського ченця Афанасія Кальнофойского, який жив на початку ХVІІ ст. розповідається про випадок, коли запорожці, яких на Чорному морі захопила страшна буря, звернулися з палкою молитвою до Бога, про відвернення від них цього лиха, за що обіцяли послужити кілька днів ченцям святої Києво-Печерської обителі, й коли небезпека минулася, справді дотримали цієї обітниці, виконуючи всю чорну роботу в монастирі протягом двох тижнів. У силу тих самих релігійних почуттів. Запорізькі козаки намагалися триматись якомога далі від розкольників і євреїв, тому за весь понаддвохсотрічний період історичного існування у їх середовищі не було ні розкольників, ні лжевчень, вони всіляко дбали про викорінення іудейського “зловір’я”.

Постійні відвідування богослужінь і різних молебнів запорожцями- козаками, особливо людьми старшого віку, багаті пожертви ченцям, часті заповіти козаків, а особливо незлічені пожертви і різноманітні вклади у монастирі, січові та парафіяльні церкви, російські і грецькі скити грішми, книгами, церковним одягом, посудом , хрестами, хоругвами , плащаницями, підвісками, золотими і срібними зливками, перлами і коштовним камінням – все це свідчить про велику ревність козаків до храму Божого й православних церковних свят.

Але найприємніша жертва Богу “ живот за други своя”. Багато запорожців присвячували своє життя виключно викупові з далекої неволі нещасних християн, з ризиком для життя проникали у страшне місто Кафу (Феодосія), що торгувало “ людською неволею” , пробиралися у саму столицю кримських ханів Бахчисарай і навіть у резиденцію турецьких султанів Константинополь. І, тиняючись там під виглядом мусульманських жебраків, сліпців , калік, убогих, збирвли відомості про нещасних хрристиян-невільників, викуповували їх за грощі або викрадали з неволі.

Як бачимо, сучасним молодим юнакам-солдатам ЗСУ бракує тієї духовної дисципліни, яка вишколила тисячі козаків для пожиттєвої військової служби православній державі Війська Запорозького.

  (За матеріалми С.Яворницького “Історія війська Запорізького”)

Підготував Віктор Яшин, м.Львів