Усіх наших читачів вітаю з Різдвом Христовим і бажаю впевнено іти в житті за Вифлеємською зіркою, як це зробили три волхви, а також багато хто з наших дописувачів, що з радістю поділились з вами історією своєї Вифлеємської дороги до храму. Одним з таких подорожніх був і я.
Не знаючи дороговказу, я блукав між культурними і релігійно-філософськими напрямками, бувши то рокером, то ушуїстом. Власне схід і його релігійний досвід цікавили мене найбільше.
Одного року, не витримавши невдачі в відносинах з близькими, слухаючи тяжку музику, закинувши тренування і навчання, я остаточно спустошився. Але ж душа наша - християнка. Вона не погоджувалась з суїцидними думками і все просила умиротворення.
Ось в такому стані мене і загітували кришнаїти помедитувати на їхніх збіговиськах і заспокоїтись. Але спокій так і не прийшов, прийшла глибока депресія. Я побував у різних греко-католицьких церквах, у психологів та цілителів, відчув недовіру батьків, які спочатку не розуміли, що коїться зі мною і чому я вже фізично не тягну навчання. В розпачі я прийшов (чит.: мене Бог привів) до колишнього класного керівника Степана Олеговича, парафіянина Свято-Георгіївського храму, який взяв на себе сміливість посприяти моєму хрещенню. До цього я був "хрещений" в розкольницькій філаретівській церкві, яка, не маючи благодаті, не змогла захистити мою душу.
Святкуючи день Хрещення Господнього, я з великою вдячністю згадую свого класного керівника, який став моїм хрещеним батьком, і наш храм, який зцілив мої душевні і тілесні недуги. Слава Богу за все...
Віктор Яшин, м. Львів.