Покликані бути воїнами

Незважаючи на суттєву різницю між давніми битвами та сучасними високотехнологічними військовими конфліктами, військова служба залишається одним з найскладніших видів діяльності людини. Військовому доводиться миритися не лише з жахами битви, зі смертю друзів, але й з досить складними з моральної точки зору переживаннями, пов’язаними з позбавленням життя супротивника. Тому бути справжнім воїном може не кожен, а лише той, хто покликаний до цієї складної і небезпечної справи. “Хто рожденний воїном, - писав колись Григорій Сковорода,-тримайся бадьоро, озброюйся, а природою скоро навчишся. Захищай хліборобів і купецтво від внутрішніх грабіжників та зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і радість. Бережи звання, наче око. Що солодше природному воїнові, ніж військова справа? Не бійся: з Богом тобі буде легко зносити голод, спрагу, холод, спеку, безсоння, криваві рани й сам смертельний страх… Якщо ж, знехтувавши Божим покликанням, підеш слідом своїх примх і сторонніх порадників, то не забудь навіки попрощатися з усією втіхою, хоч би ти заховався у ріг достатку, і, боячись померти тілом, щохвилини будеш зазнавати душевної смерті.”

Основою досягнення військового щастя здавна вважалося дотримання моральності. Піст, молитва, добрі справи, повага до старших - лише це могло дати християнину силу перемагати сильнішого і чисельнішого супротивника. Недотримання моральних законів на війні практично завжди несло за собою поразку і смерть. Ця думка проходить як через давні твори (такі як “Повчання” Володимира Мономаха, “Повість временних літ”, “Слово о полку Ігоревім”) так і через сучасні (як наприклад “Слова” Паїсія Святогорця).

Цікаво, що у такій військовій державі, як Запорізька Січ, справжнім воїном міг вважатися лише той, хто відбув хоча б один морський похід. Адже саме на морі, де часто бували безсилі людські досвід і уміння, де людина глибоко відчувала, що вона - іграшка в руках розбурханих стихій, саме тут вона повністю віддавала себе на волю Божу, надіючись лише на Божий Промисел та опіку Божої Матері, до якої козаки постійно звертали свої молитви про заступництво.“Хто на морі не бував, той і Богу не молився”,- пояснює нам значення цього звичаю старовинне прислів’я. Козаки щиро вірили, що невдачі в походах – це кара за їхні гріхи, і тому найбільшим беззаконням вважалася зрада Православної Віри. Ще навіть на початку двадцятого століття на Кубані можна було бачити, як старі люди в неділю лягали на землю перед церквою і через них переступала вся станиця. Це були “потурнаки” – козаки, які з різних причин прийняли іслам у турецькому полоні. До кінця своїх днів вони не могли входити до храму, але за таку покуту їх ховали на загальному цвинтарі. Крім того вважалося, що і в Царстві Божому вони будуть разом зі своїм давнім товариством.

У двадцятому столітті було проведено глибокі психологічні дослідження, пов’язані зі здатністю людини успішно виконувати військовий обов’язок, які ще раз підтвердили гіпотезу про те, що не кожен може бути добрим воїном. Серед психологічних якостей, притаманних природженим воїнам, відзначали наступні: відкритість та незалежність характеру, почуття гумору, добрі фізичні та психологічні якості, готовність у критичних ситуаціях надавати підтримку кожному члену бойової групи, здатність самостійно, без наказу командира, вступати в жорстку взаємодію з супротивником та брати на себе відповідальність за скоєні вчинки, здатність володіти собою і чітко мислити навіть під шаленим вогнем. Люди, які не особливо надаються до професії воїна, відзначаються небажанням брати участь у реальних бойових діях, а при їх неминучості мають потребу в сильній зовнішній мотивації (починають діяти лише після наказу командира або у випадку смертельної загрози і при найменшій можливості намагаються уникати прямого зіткнення з супротивником); мають хворобливу уяву, внаслідок чого часто стають жертвою страхів та психологічних проблем; як правило, виявляють цікавість до осіб протилежної статі у ранньому віці, і згодом сильно переживають за власну сім’ю, що не може не відобразитися на якості виконання бойових завдань; в результаті фізичних та психологічних перевантажень схильні впадати в униння та відчай, які призводять до непереборного бажання уникати виконання власних обов’язків.

Як бачимо, професія воїна вимагає особливого самозречення і готовності, незважаючи на хаос та гуркіт битв, виявляти стійкість та виконувати поставлене завдання. Коли в такі моменти людина переживає стан надії лише на Бога і у відчайдушній ситуації через богоспілкування реально відчуває Божу підтримку, з’являється свідоме непереборне бажання постійно перебувати з Богом. Певно, тому після завершення військової кар’єри здавна деякі християни не особливо намагаються повертатися до більш розміреного мирського життя, а, вибравши тепер уже духовну боротьбу, пробують ставати на шлях монашого служіння Богу в якості Христових воїнів. (При підготовці матеріалу використано наступні видання: К.Макнаб “Психологічна підготовка підрозділів спеціального призначення”, Т.Каляндрук “Таємниці бойових мистецтв України”, Паїсій Святогорець “З любов’ю та болем про сучасну людину”)

Роман Холонівський

м.Львів