„Я думав, що помру як завгодно, але тільки не так... Чому я рідко ходив до церкви і охрестився у двадцять п’ять років? Напевне, тому і така смерть? Кров тече повільно, не так, як від кульового поранення, буду вмирати довго...” – Сергій через силу вдихнув повітря повними грудьми. Це все, що він міг зробити. В шлунку вже п’ятий день не було ані крихти, але він і не хотів їсти. Нестерпний біль в пробитих наскрізь руках і ногах тимчасово пройшов. „Як же далеко видно з цієї висоти, який гарний світ!” – подумав сержант. Два тижні він не бачив нічого, окрім землі і бетонованих стін підвалів, перетворених у зиндани. Кулеметник, він був взятий у полон розвідниками бойовиків, коли лежав непритомний на краю найблищого лісу, контужений раптовим пострілом із „мухи”. І ось він уже дві години парить у повітрі на легкому вітерці. На небі ані хмаринки, нестерпна весняна блакить. Прямо перед ним, біля нерівної змійки окопів бойовиків, розгортався серйозний бій. Бій за село Гойське йшов уже другий тиждень. Як і раніше, бойовики Галієва зайняли оборону по периметру села, ховаючись від артилерії за будинками місцевих мешканців. Федеральні війська зі штурмом не поспішали. Сергій прийшов до тями від удару ногою в обличчя. Його принесли на допит до бойовиків на ношах. Смак солонуватої крові у роті і біль від вибитих зубів привели до тями відразу. -Доброго ранку! – засміялись люди в камуфляжах. -А навіщо його катувати, він все одно нічого не знає, всього-навсього сержант, кулеметник! – нетерпляче, ковтаючи закінчення, по-російськи сказав бородатий бойовик років тридцяти з чорними зубами. Він узявся за автомат. Двоє інших із сумнівом дивилися на Сергія. Один із них – а Сергій так і не дізнався, що це був сам Галаєв, - промовив, ніби знехотя, постукуючи паличкою по носкам своїх нових адидасівських кросівок: Аслан, розстріляй його перед окопами, щоб росіяни бачили. Останнє питання тобі, кафір: якщо приймеш іслам душею і розстріляєш зараз свого товариша, будеш жити. Тут тільки Сергій побачив іще одного зв’язаного полоненого молодого хлопця, років вісімнадцяти. Він його не знав. У хлопця руки були зв’язані за спиною, і він, як баран перед закланням, уже лежав на боці, скорчившись в очікуванні смерті. Мить розтягнулась у цілу хвилину. -Ні, - ніби вилилось з рота, як свинець. - Я так і думав, розстріляти... – лаконічно відповів польовий командир. - Ей, Руслан! Навіщо такого хорошого хлопця розстрілювати? Є краща пропозиція! Згадай історію, що робили гімри, наші пращури, більше ста років тому, - це промовив, підійшовши ззаду, бойовик у новенькому натівському камуфляжі і в зеленому бархатному береті з олов’яним вовком на боці. Сергій зі своїми відбитими нирками мріяв тихо заснути і померти. Більше всього він не хотів, щоб йому ножем перед відеокамерою перерізали горло і живому відрізали вуха. „Ну вже застрельте як людину, нелюди! – подумав про себе солдат. – Я заслужив це. Скільки ваших положив з кулемету – не порахувати!” Бойовик підійшов до Сергія і пильно зазирнув йому в очі, очевидно, щоб побачити страх. Кулеметник відповів йому спокійним поглядом блакитних очей. - У кафірів сьогодні празник, Христова Пасха. Так розіпни його, Руслан. Прямо тут, перед окопами. На честь свята! Нехай кафіри порадіють! Галаєв здивовано підвів голову і перестав вистукувати ритм зикту по кросівкам. - Так, Хасан, не дарма ти проходив школу психологічної війни у Абу Масаєва! Добре. І другого, малого, теж на хрест. Обидва командири, не обертаючись, пішли в сторону бліндажу, обговорюючи на ходу тактику оборони села. Полонені вже були викреслені з пам’яті. Із списку живих. Хрести зробили із підручних телеграфних стовпів і мусульманських погребальних дошок, які набили поперек і навскіс, удаваючи церковні хрести. Сержанта поклали на хрест, зняв з нього весь одяг, окрім трусів. Цвяхи виявились „сотка”, крупніше в селі не знайшли, тому вбивали їх в руки і ноги по декілька штук відразу. Сергій тихо стогнав, поки прибивали руки. Йому було вже все одно. Але голосно закричав, коли перший цвях пробив ногу. Він втратив свідомість, тому інші цвяхи забивали вже у нерухоме тіло. Ніхто не знав, як потрібно прибивати ноги – напряму чи навхрест, закинувши ліву на праву. Прибили напряму. Бойовики зрозуміли, що на таких цвяхах тіло все одно не втримається, тому спочатку прив’язали Сергія за обидві руки до горизонтальної дошки, а вже потім притягнули ноги до стовпа. Він прийшов до тями, коли на голову одягнули вінок із колючого дроту. З порваної судини хлинула кров і залила ліве око. -Ну, як почуваєшся? А, кулеметник! Бачиш, яку ми тобі смерть придумали на Пасху. Відразу до свого Господа потрапиш. Цінуй! – посміхався молодий бойовик, який забив у праву руку Сергія п’ять цвяхів. Багато чеченців прийшли подивитися на старовинну римську страту з чистої цікавості. Що тільки не робили на їх очах з полоненими, але розпинали на хресті перший раз. Вони посміхались, повторюючи між собою: „Пасха! Пасха!” Другого полоненого також поклали на хрест і стали забивати цвяхи. -Ааааа! Удар молотком по голові припинив крики. Хлопцю прибили ноги, коли він вже був непритомний. На сільську площу прийшли і місцеві мешканці, багато хто схвалював підготовку до страти, деякі, відвернувшись, відразу пішли. - Як будуть лютувати росіяни! Це на Пасху їм подарунок від Руслана! Будеш довго висіти, сержант, доки твої тебе не прихлопнуть... із християнського милосердя. – Бойовик, який в’язав закривавлені ноги кулеметника до стовпа, голосно засміявся хриплим сміхом. Наостанок він надів обидвом полоненим поверх колючого дроту російські каски на голову, щоб у таборі генерала Шаманова вже не сумнівалися, кого розіп’яв на окраїні села польовий командир Руслан Галаєв. Хрести винесли на передову, поставили стоячи, вкопали прямо в купи землі від виритих окопів. Виходило, що вони були перед окопами, під ними розташувалась кулеметна точка бойовиків. Спочатку страшний біль пронизав тіло, яке обвисло на тонких цвяхах. Але поступово центр тяжіння прийняли мотузки, затягнуті під пахвами, а кров стала поступати до пальців рук усе менше і менше. І скоро Сергій уже не відчував долоні і не відчував болю від вбитих у них цвяхів. Зате страшно боліли знівечені ноги. Легкий теплий вітерець обдував його оголене тіло. Вдалині він бачив танки і артилерію 58-ї армії, яка після довгої підготовки збиралась швидко вибити бойовиків із Гойського. - Ей, ти живий? – сусід Сергія прийшов до тями. Хрест хлопця стояв трохи позаду, тому кулеметник не міг його побачити, навіть якщо повернути голову. - Так... А ти? - Бій розгортається. Тільки свої б кулею не зачепили. Сержант про себе посміхнувся: „Дурненький! Це було б визволенням від всього. Правда, наші не стануть стріляти по хрестам, спробують скоріше відбити. Але це пусте. Навіть якщо чеченці стануть відходити з села, двох розіп’ятих вони точно пристрелять – прямо на хрестах”. - Як звати? – Сергій хотів підтримати розмову, тому що тонко відчував, що хлопець боїться померти наодинці. - Микита! Я – повар. Відстали від колони. Був бій, трьох вбило, я вцілів. „І даремно”, - подумав про себе кулеметник. - А скільки на хресті людина живе? - Від двох днів до тижня... найчастіше помирали від зараження крові. Римляни звичайно чекали три дні... Навіть давали воду. Коли набридало, робили прободіння списом. - Що таке прободіння? У Сергія здригнувся рот. - Біблію не читав? Це коли списом проколюють живіт. - У чеченців списів немає... - Правда? А я думаю, що в них глобуса та підручника арифметики немає, а ця холера якраз є! – Сергій плюнув униз. Плювок з кров’ю впав поряд чийогось кулемету. Внизу почалася якась метушня. Сергію було важко опускати голову донизу, але він помітив, що бойовики почали займати свої місця в окопах, у кулемети заряджали стрічки. „Ну точно, наші вирішили відбити живими!” – подумав кулеметник, помітивши рух шаманівської розвідроти. За ними розгорнулись в бойовий порядок десяток БМПшек, декілька бетеерів та один танк „вісьмидесятка”. Сергій закрив очі. Він чомусь уявив, що дві тисячі років до нього, так само на одинці, оточений ворожим натовпом, страждала на хресті іще одна Людина. Божий Син Іісус. Він простив усім, спокутував їх вину, потерпів страту. - А чи я зможу пробачити чеченцям усе? – раптом задав він собі запитання. Він з болем опустив голову, побачив, як бойовики снували по окопу під ним, переносили ящики із снарядами і набоями. Один молодий бойовик раптом зупинився під хрестом, підняв голову. На обличчі його розплилась задоволена посмішка, він закинув кулемет, прицілився в голову. - Страждаєш, кафір? Страждай, твій Бог так тобі заповідував! - Не блюзнірствуй! Немає бога, окрім Аллаха, і Магомет – пророк його! – суворо промовив інший бойовик, вдаривши по щоці юнака. Хлопець зігнувся і швидко поніс кипу зелених порохових зарядів до ручного гранатомета. „Так, чи зможу я пробачити чеченцям? Він би так хотів... Навряд чи після всього, що вони тут зробили...” Куля від СВД ляснула по дошці поряд з рукою. „Випадково?” – знизу вже на повну силу розгортався бій. Артилерія била по позиціям бойовиків, але снаряди розривались або правіше, або лівіше хрестів. - Ну, давайте, мужики! Ми з вами душею і серцем! – тихо промовив Сергій. Зверху йому було видно панораму бою. Раптом куля знов ляснула по дошці поряд з правою рукою. Сергій зрозумів – це було запрошення до розмови від одного з наших снайперів. - Ми ще живі! Ми можемо протриматись іще пару годин! Попереду окопів „духівське” мінне поле! – проартикулював у тиші Сергій. Він знав, що десь у прямій видимості сидить наш снайпер. Він готовий в оптичний приціл читати по губах. Кулеметник повільно повторив свої слова тричі. Куля знову ляснула по тому ж самому місцю. „Слава Богу, зрозуміли”, - подумав сержант. Він вдивився у картину бою і помітив, як бронегрупа, яка штурмувала окраїну Гойського, що називається, „в чоло”, повернула на північ і стала наближатися до позицій бойовиків значно лівіше його хреста. - Аааа! – застогнав рядовий на другому хресті. Очевидно, біль був настільки нестерпний, що хлопець почав кричати на бойовиків. - Уроди, чехи поганючі! Пристрельте мене, ну, пристрельте ж! Знизу один з бойовиків підняв голову. - Виси, кафір! Коли прийде наказ відступати, я сам вистрілю тобі в живіт, щоб ти помер, але ще годинку помучився, поки твої прийдуть. Не надійся, ми не дамо вас звільнити! Ще одна куля від СВД, як нове запрошення до розмови, відщепила шматок дошки. Бойовики у бою цього не почули, але удар кулі, її енергетика була настільки високою, що Сергій відчував це спиною, кожною частинкою тіла, правда, пальці руки і зап’ястки вже ні на що не реагували. Він знав – йшла безповоротна анемія кінцівок. Питання теж було ясним для кулеметника. - Пристрельте хлопця. Щоб він не мучився. Пристрельте! Він сам просить про це, - беззвучно, як риба, промовив Сергій. - Ей, брате! Ти ще живий? Приготуйся до смерті, рідненький! - Що?.. Рядовий на другому хресті так і не встиг відповісти кулеметнику. Снайперська куля вдарила його прямо у серце, потім друга, туди ж. Хлопець більше не стогнав. - Дякую, хлопці! – відповів снайперам кулеметник, киваючи головою. Четверта куля вдарила по дошці. Сергій зрозумів і це запитання. -Почекай! Я ще хочу вам допомогти! Пізніше пристрелиш, я ще можу терпіти, - відповів сержант снайперу, який дивився в потужну оптику. Сергій раптом відчув якусь хвилю слабкості. Йому сильно захотілося спати. Він знав, що це симптом сильної втрати крові. Не можна, не можна спати! Потрібно допомагати своїм! Сергій зціпив зуби і закашлявся. Сплюнув кров’ю. Він примусив себе знову вдивитися в картину бою. Лінія оборони галаївців повністю повторювала півколо будинків, які стояли на околиці. Кулемет під ним вже не стріляв. Бойовик, який обіцяв йому всадити кулю живіт, лежав на дні окопу з пробитою головою. І тут він побачив, що там, лівіше, де бронегрупа з декількох бетеерів і БМПешек благополучно обійшла мінне поле бойовиків і впритул підходить до окопів, бойовики швидко йдуть геть, протягнувши по окопу мінні проводи з кетягом 152-міліметрових снарядів. - Зупини „коробочки”! Там фугаси, якими управляють, попереду! – пояснив снайперу Сергій. Певне у снайперів був оперативний радіозв’язок з наступаючою бронегрупою, тому що „броня” раптом неочікувано зупинилась на відстані ста метрів від першого фугаса. Сергій відчував, що починає втрачати свідомість від втрати крові. Результат бою був відомий, наші прорвали оборону галаївців з двох сторін і вже входять в село. -Браття, тепер можна, пристрельте мене! – чомусь вголос і дуже голосно сказав кулеметник. Через мить куля ляснула по правій дошці. Снайпер зрозумів прохання сержанта. Сергій зітхнув, в очах плавали чорні кола, а свідомість відчайдушно чіплялась за сонячне світло, яскраву блакить неба, борючись із сном, який вже брав гору. Йшли миті, снайпер зволікав. Сильною хвилею болю ноги нагадали про те, що вони іще живі. „А простив би я їм?” – знову задав собі головне питання сержант. Він готовий був резонно відповісти „Ні”, але сумнів зародився у ньому. - Чому зволікаєш, братку? – запитав Сергій у снайпера. І тут сержант побачив, як до хрестів, по окопу, біг бойовик, на ходу розряджаючи кулемет. В цей момент Сергій раптом побачив, що за нього, висячого на хресті, розгоряється цілий бій. Група з п’яти розвідників перебіжками наближається до його окопу, він навіть впізнав двох з них. Снайпер так і не вистрелив йому в серце. Останнє, що побачив сержант, було блакитне-блакитне до страшної сині небо. Його серце швидко затихало і зупинилось – перекачувати по судинам було вже нічого. Сергія захлиснув якийсь жар, який пробіг по всьому тілу. Сергія і другого солдата зняли з хрестів і в надії, що родичі не будуть копатися в „цинках”, відправили „вантажем 200” на батьківщину. Першого – в Сергіїв Посад, другого – в Вологду. Їх і поховали, не знаючи, яку смерть вони прийняли.

Присвячується безстрашним розвідникам
генерала Шаманова
З книги „Рассказы о чеченской войне”
Олексій Борзенко