Якщо завтра війна...

Напевно, ніхто з наших ровесників вже не замислюється серйозно над можливістю реальної війни на теренах 60-літ мирної Вітчизни. Але й молоде покоління 30-тих, незважаючи на романтику війни за республіканців Іспанії посіяну в головах юнаків, і військові дії на фінському фронті, також не сповна вірила в повномасштабну війну, довгу, жорстоку і стражденну, адже не вірив в це і сам Сталін. Разом з тим, нам важко дізнатись про правдивий душевний стан юної віком людини лише з підручників історії, які узагальнюють, схематизують, крім того, мають погану звичку переписувати з приходом нової влади, і що найтрагічніше, в них не помічаємо почуттів і переживань буденного життя простої людини часу неабиякої душевної напруги – часу війни. Намагаючись побачити, як це було, некнижковими очима ми вирішили скористатися нагодою і завітати до ровесниці тих подій, тоді ще молодої випускниці Надії, а тепер Надії Кузмівни, парафіянки свято-Троїцької Церкви міста Львова, заслуженого освітянина і митця України і предстоятеля чисельної родини Тиртишних. Перше запитання, яке розпочало нашу цікаву бесіду, відгукувалося на слова відомої на той час пісні “Если завтра война”- про перші дні війни, а далі ваш покірний слуга, історик, лишень слухав, записував і в серці свому дивувався...

Перший день війни зустріла я в Києві одразу після випускного. Вже 22 червня німецькі літаки нанесли перші бомбові удари, в місті розпочався хаос, в якому кожен думав про власний порятунок і порятунок своїх близьких. Всі мої однокласники пішли на фронт, тим паче більшість з них відповідно до духу того часу були членами різних авіаційних і технічних гуртків. Столиця наша ставала дедалі ближче до лінії фронту. Пам’ятаю, як з колони солдат, які відходили з Києва відступаючи, підійшов до мене виснажений офіцер з двома солдатами, з тесаними до мозолів і кривавими ногами і попросив щось попити гарячого. Я провела їх до себе, і коли приготувала їм дещо, повернувшись з кухні, застала офіцера вже сплячого за столом від надмірної перевтоми. Коли в 44-му я отримала першу листівку, то довго думала над прізвищем його відправника - Добринін, аж потім згадала, що саме це прізвище назвав мені офіцер, якого я підкріпила поживою в перші дні війни. З ним я ще довго переписувалась і після її закінчення.

Коли були підірвані мости, порушені усі комунікації, і розпочався підрив усіх основних об’єктів в місті розпочалась страшенна пожежа, яка зробила повітря пекельним, що додавало ще більшого відчаю і страху. В місто увійшли мельниківці і німці. Усі зі страхом сприйняли їх моторизований парад. Німці одразу полагодили усі комунікації, за що потрібно їм віддати належне, однак спокою цивільному життю це не додало. Оскільки за кожного вбитого німця жорстоко мстили, то населення жило в постійному страху. Одного разу я стала свідком справжнього подвигу, побачивши вишикуваних в шеренгу людей і допит учинений німецькими солдатами з приводу винуватця смерті солдата Абвера (частини СС). “Якщо через три хвилини ніхто не зізнається, то всіх розстріляють”,- сказав перекладач. Один з чоловіків підійшов і сказав, що, керуючись почуттям помсти за свого сина, він вбив німецького солдата. Його ж одразу на місті і розстріляли. Як виявилось пізніше, він не мав ані сина, ані родини, будучи холостяком - вчителем. Зробив він це, щоб відвести помсту від невинних жінок і дітей. Однак, незабаром, при наступному інцидентові, мені вже не довелось бути лише пасивним свідком. Серед колони єврейських жінок, яка рухалась мені на зустріч я почула знайомий голос, який благав про допомогу. Я впізнала свою близьку знайому Галю. В дитинстві впавши з коня, вона зазнала травми носового перенісся, і надносна горбинка антропологічно уподібнювала її до єврейки. Я, достатньо добре знаючи німецьку, геть розгубилася і, ледь зліплюючи до купи слова, пояснила конвоїру про її ситуацію. Австрієць запитав мене: “Чи ти руська німка?”. Я відповіла ствердно і він, плеснувши мене по плечу, відпустив Галю і вона вибігла. Тоді я помислила про те, що принаймі щоб спасти одну людину варто було вивчити іноземну мову. З Галиною я також довго переписувалась після війни.

Одного разу я і сама ледь не стала жертвою, коли одна-однісінька переходила Соломенський міст. Власне в цю мить мене помітив пілот месершміта. Намагаючись збити мене кулеметною чергою гнав він мене по цілому мосту, мені ж вдалось вибігти з-під куль. Вирішила я тоді повернутись до своїх батьків на Вінниччину. Оскільки контрольовані німцями дорожні комунікації було годі використати, то йшла я пішки від села до села. Через 11 днів пізно увечері я підійшла до Житомира. Раптом почула лай собак і побачила німецького солдата, який одразу пригрозив мені, кажучи, що вже настала комендантська година. Я пояснила йому своє бажання потрапити до міста, знайти своїх батьків, нащо він мені порадив вертатися в поле і знайти там село для ночівлі. Будучи надто стомленою я все-таки дійшла за вогником до однієї з хатинок. Двері відкрив мені дідок страшного вигляду. Запитав мене чи я не злякалась його, я відповіла, що так, бо це була правда. Чомусь подумала, що мене тут з’їдять - часи були непевні. Він відказав, що його баба нагодує її і вкладе. Я перехрестилась і зайшла. Все сказане дідусем було зроблено. Хоча коли мені лагідно запропонували піч, щоб висохнути і перепочити, мене і надалі не покидала думка про мою неминучу смерть. Зранку я намагалась вийти непоміченою, однак господар хати мене наздогнав і дав ще на сніданок картоплі в мундирах.

Під обід я була вже в самому Житомирі на базарі, бо хотіла виміняти пляшечку одеколону, який дістався нам з розбитої кулями цистерни в Києві, на щось із продуктів. Коли раптом з чотирьох сторін закрили двері базару і заїхала машина, а німці почали монтувати розкладну стійку для повішання. В машині ми побачили клубок, який був насправді тілом понівеченої і з розбитим в кров лицем партизанки. Конвоїри повісили табличку з надписом -«партизанка». Вона підвелась і поклонилась всім нам на чотири сторони. Німці накинули зашморг, машина від’їхала і її тіло з хрипом захиталося... Ще довгі роки після війни я не могла спокійно дивитися на підвішаний на звичайному вішаку одяг. Коли я намагалась знайти біля глуховецького комбінату моїх батьків, де вони жили і працювали, я побачила лишень його згарища. Однак зустріла знайому глухоніму працівницю цього заводу Марту, яка в свою чергу ледь пізнала мене. Вона мені жестами пояснила, що батьки живуть в одному з селищ і що мама гірко плаче. Отримавши точну адресу я знайшла домівку своїх рідних. Коли я зайшла, то мама не впізнала мене і привіталась російською: – Добрый вечер, вы наверно беженка, - запитала вона. – Да, из Киева, - відповіла я. – Ой у меня ж в Киеве дочь, там родилась, там и умрет, - з плачем заголосила моя мама. Потім дала мені кружку, яку, як вона зазначила, любила її донька. А я думаю, як сказати їй так, щоб не приголомшити. Зайшов батько, який рубав дрова, і привітався: - Добрый вечер. А потім уважніше придивився і сказав: - Дуня, так это же наша Надя. Батько мене впізнав, а мама вже виплакала всі очі.

Мусила я влаштуватися на роботу і допомагати своїм безробітним батькам. Водночас прийшла вказівка щодо набирання остербайтерів (рабська робоча сила для роботи в німецькому тилу – від авт). Щоб уберігти мене від цієї напасти, батько радив мені одружитися, оскільки одружених не забирали. До того ж як раз прийшов з полону поранений Павло, колишній кресляр і голова драмгуртка батькового заводу. Отож я так рано вийшла заміж, повінчавшись в церкві. Влаштувались ми разом з Павлом і на роботу на станції Козятин. Що цікаво, тут я товаришувала з однією дівчиною, яка підпільно підтримувала, зв’язки з розвідкою, про що я довідалась, на жаль, пізніше, коли її вшанували посмертно. Саме вона повідала мені одного разу про приїзд Зондер цуга (поїзд спецпризначення). Я бачила таких двоє. В одному з них був Геринг (фельдмаршал люфтвафе – німецької авіації), а в іншому Гітлер, яких ми бачили на визначеній охоронцями від колії відстані через вікна їх особистих вагонів.

Тяжко ми пережили ще рік до визволення Вінниччини. Зима була холодна, а топити було нічим, в хаті ж було моє новонароджене дитятко. Мій чоловік змушений був викрасти з складу відро вугілля. За доносом його спіймали і скарали через побиття палицею. Коли в селище увійшли наші танки, то ми цілували їх залізну броню, так люди з радістю зустрічали своїх солдат. Мій чоловік знову потрапив до лав радянської армії, а я, відгукнувшись на заклик про потребу вчителів, поступила до бердичівського інституту, (ставши вчителем географії на все життя – від авт.) Про кінець війни нам сповістили, визволені французькі концтабірники, які на деякий час були поселені в казармах Бердичева і яким ми ловили жаб, дещо заробляючи. Коли ми ще спали, почулися удари в ставні і вигуки війна капут (кінець), підписано капітуляцію. З війною частина моїх близьких, знайомих, заводської молоді - більша частина загинула, багато зосталось каліками. Були серед них і партизани, були і моряки. До речі, останніх найбільше боялися за їх відвагу німці і в колоні військово-полонених тримали їх завжди в ланцюгах.

На цьому розпочалась післявоєнна проза життя, протягом якого наша Надія Кузмівна несла радість і інтерес до пізнання світу своїм учням, що ставши пілотами, моряками, дипломатами віддячували їй листами і екзотичними дарунками з усіх закутків світу. Ставши свідком цієї багатої колекції любові учнів і почастований в сімейному колі родини Надії Кузмівни, я подумки визнав, що чоловіки, на жаль, не часто оцінюють мирний стан, не дякують і тому міцно не люблять. І лише той, хто пройшов справжнє горнило війни, може з вдячністю сказати про свою найголовнішу радість, надію, мир і любов, словами з пісні “Темная ночь” М. Бернеса - “и у детской кровати не спишь обо мне вспоминая”. Тому озернімося і побачим, кого ми любимо і від кого зігріємося – Якщо завтра війна!

З 60-літтям перемоги Вас, Надіє Кузмівно, і всі наші дорогі жінки-ветерани – жінки мироносиці!

Підготував Віктор Яшин