Наше паломництво в Чернігівську область

Наше паломництво в Чернігівську область

Вражало все - і мальовничі різьблені хати і колоритний місцевий говір. Ми приїхали до села, у якому служить наш колишній братчик, а тепер о.Олександр. Тут з наших ще ніхто не бував. Вивіска "Тимоновичи" на автобусній зупинці залишилась ще з часів СРСР. Нічого дивного, що російською - все село російськомовне. Цікаво, що тут, практично на кордоні з Російською Федерацією, зустрічаються села, як з українською, так і з російською мовами спілкування.

Колись велике село Тимоновичі тепер занепадає. Катастрофічно вимирає населення. За півроку о.Олександр мав лише одне хрещення і понад 30 похоронів.На жаль, жодна молода пара не стала за той час під вінець. Та й до церкви селяни практично не ходять. Лише з десяток бабусь, молодий паламар та один семикласник. Оце й усі прихожани. Вечірні о.Олександр служить лише з матінкою. Парафіяни на них, на жаль, майже не ходять. Нічого дивного, церкву зруйнували ще у 2-гу світову. У радянський час її не відбудовували. Лише уже за України, попередник о.Олександра - покійний о.Михаїл пристосував конторський будинок під храм

і посвятив його на часть св. Миколая.

До парафії о.Олександра належить сім навколишніх сіл, тому, щоб познайомитись та поспілкуватись з парафіянами, доводиться практично постійно бути у від'їзді. Інколи, через віддаленість села, трапляється навіть ночувати поза домом. Добирається часто на санях чи підводі, інколи підвозять автомобілем.

Отця у всьому підтримує матінка Олександра. Їм обом дуже важко, бо практично, за вийнятком кількох бабусь, у селі немає однодумців. На священичу родину люди дивляться, як на вихідців з іншого світу, які своїми незвичними поглядами чомусь порушують десятками літ налаштоване життя сільської глибинки.